Сторінками біографії фронтовика

 

     Микола Захарович Сватко народився в селі Ставки Турійського району. Йому вже виповнилося 83 роки.

      Війна далася взнаки для родини Сватків ще в перші дні. Адже в 1941 році на кордоні загинули Миколині батько - Захар Омелянович і двоюрід­ний брат Євдоким. Вони першими прийняли бій із фашистами. Найважчий життєвий спомин Миколи Захаровича, коли мамі вдалося розшукати його тата через два місяці після смерті в братській могилі, яку розкопали. Це було неподалік села Повничів. Пізнала покійного лише по хустинці, що колись подарувала йому на дорогу, та поясові. Тоді й поховали в рідному селі, а прізвище написали на обеліску.

      У 1944 році сімнадцятирічного Миколу Сватка забрали до діючої Армії в 253 стрілецьку дивізію Першого Українського фронту. Саме вона звіль­няла Володимир – Волинський, Іваничівський і Локачинський райони. З 12 січня 1945 року волинянин Микола Сватко був учасником Львівсько-Сандомирської операції, з боями дійшов до міста Губин у Німеччині, був поранений у ногу й голову. Довелося тоді перейти в протитанкову арти­лерію. Фронтовик повідомив, що до сьогоднішніх днів ходить із осколком, який частенько дає про себе знати.   

     Після лікування Микола Сватко з діючою Армією дій­шов до Берліна, після штурму якого звільняв Чехословач­чину, а зокрема місто Прагу, де й зустрів 9 травня 1945 року. Пам’ятає й досі , якими гучними оваціями чехи вітали їх. Там він побачив командую­чого фронтом І. С. Конєва.

      Після Перемоги солдат до 1951 року продовжував службу в Радянській Армії. Служив у Чехословаччині та майже 6 років у Австрії, де , за його словами, не відчував до себе ворожості. З приємністю згадує зустріч зі старим австрійцем, який під час першої світової війни воював на Україні , про нашу землю теж мав гарні спомини.

    І 17 однокласників Миколи Сватка зі Ставок також воювали на фронті, двоє з них із війни не повернулися, двоє померли від ран. Зі своїми ровесниками-односельчанами так любив спілкуватися, а сьогоднішніх днів дочекався лише сам.

    Микола Захарович розповів про те, як часто писав своїй мамі листи з фронту . Коли вона їх одержувала, то від­чиняла вікно в оселі, де жила, бо своя хата зго­ріла, вмикала німець­кий патефон, який знайш­ла в бліндажі. Звучала музика, й одно­сельці знали, що знову є вістка від Миколи, він живий. Його мама по­мерла в 47 літ. Тата не стало в 35.Але пам’ять про своїх батьків ве­те­ран свято береже. Зга­дує, коли через багато років прийшов додому зі служби, то мама при­з­налася, що вона вже й не вірила в омріяну зустріч.” Після цього про­­жила лише три роки.” Мабуть , під час війни саме мама вимолила мене в Бога”, - каже колишній фронтовик.

      Микола Захарович має 42 роки трудового стажу. Працював у вантажному АТП 10763 шофером, механіком, начальником колони. Він нагороджений медалями "За відвагу”, "За взяття Берліна”, ”За визволення Праги”, а також орденами Богдана Хмельницького та Вітчизняної війни. Він добрим словом згадав і Миколу Дмитровича Меркулова, який воював поруч, а познайомитися довелося в мирний час у Нововолинську. Адже почувши його виступ по місцевому радіо, Меркулов зателефонував і радісно сказав, що вони – однополчани. Повідомив Микола Захарович, що внучка покійного Марина готує пам’ятний альбом про свого дідуся. Згадав також, що саме Микола Дмитрович першим висловив йому співчуття, підтримав морально, коли померла дружина Галина Іванівна, з якою в парі прожив 55 років. Найбільше колишній фронтовик цінує в людях чесність і порядність. ”У такому ж дусі разом виховували дітей і внуків. Щоб мали високу людську культуру й нам за них не було сором-но - такі настанови давали”, - повідав Микола Захарович. Тепер тішиться їхніми успіхами. Вони давно вже мають сім’ї, дорослих дітей і внуків. Донька Ольга працює заступником директора в СЗШ №9 у нашому місті, а Рая - в Ковелі в податковій інспекції. Зі слізьми на очах розповідав і про те, як через місяць після похорону дружини знайшли в її портфелі листи. Один із них був написаний для нього з такими зворушливими словами: "Колю, ти був порядним батьком, залишайся таким до кінця своїх днів”.

      Втішений Микола Захарович, що зустрічається з дітьми, сестрою та іншими родичами, які його поважають і підтримують. Мріє ветеран про те, щоб у мирній Україні Бог дав йому здоров’я, і він мав змогу спілкуватися з близькими людьми, колишніми фронтовиками - волинянами. Вони мають про що згадати.