Наша співрозмовниця - учасник великої вітчизняної війни, ветеран педагогічної праці Віра Василівна Шкликова. Багато цікавого можна розповісти про юність цієї жінки, хоча вона не вважає це за потрібне. Але ж у її долі – історія цілого покоління й держави. І початок її педагогічної роботи, і народження нового шахтарського міста співпадають у часі. Як випускниця Глухівського учительського інституту, на Волинь приїхала навчати діток математики. Чутки про звірства бандерівців на Західній Україні не злякали. Не бандити були страшні, а репресії, бо не давали слова мовити. І перше враження про Волинь було таке, ніби потрапила в іншу, кращу державу, де українці навіть під владою Польщі жили краще.
- Ви за Польщі горя не знали, - переконана Віра Василівна. - Не зазнали страшного голоду, як на Сумщині та в інших областях України. Ви щасливі, бо репресії тривали не з 1917 року, а лише з 1939-го. До того ж Сталін таки побоювався УПА, зокрема, бандерівців, і політичні репресії були м’якшими. Населення Західної України не було тотально заляканим, як в інших областях, і дух незалежності не був витравлений. А я лиш тепер можу вільно думати...
...У кінці літа 1949 року із залізничної станції „Іваничі” директор Жашковичівської школи кіньми на підводі привіз Віру Василівну з подругою в село й поселив на місяць у своїй хаті. Тут доля почала писати новий розділ її життя, початок якого скрашувала велика пошана людей до вчителя. Але про попередній період ще довго нагадували їй навіть валянки бурки, в яких приїхала на Волинь у кінці літа, бо іншого взуття не мала. Знала, що згодом пам’ять пересіє гіркі спогади. І вже не так болітиме, коли в думці вирине лавка біля будинку, на якій помирали від голоду подорожні з Півдня України, які рухалися через Сумщину на Росію в пошуках харчів. Вони були або дуже худими, або розпухлими. Притупиться і власне відчуття голоду та згадка, як ранньою весною раділа кожній знайденій на полі перемерзлій картоплині. Мама вимивала з неї крохмаль і варила суп. А щоб він був ситнішим, кидала всі трави, які появлялися з-під снігу, - кропиву, щавель, окуцьки (дикий часник). Ненька всіх попереджала, щоб на базарі не купували смаженого м’яса, бо воно могло бути людським... Батько, коли почали зникати навіть через якесь одне слово вчителі, сусіди, навчав іншого - робити все так, як учать у школі, і зачиняти кватирку, коли кортить заспівати „Калиноньку поламаєм, Україну заквітчаєм...”
Усмішку, однак з гірким присмаком, викликали у Віри Василівни спогади про те, як після закінчення школи вступила у Київський політехнічний інститут і їздила додому на східцях поїзда (їх тоді не ховали в тамбур), тримаючись однією рукою за поручень, бо потрібне було місце ще п’ятьом чи й десятьом таким же пасажирам-„зайцям”. Чоловіки забиралися на дах вагона. Злодії - також і через відчинені вікна крали все, не перебираючи. Ось так разів десять прокаталася і плачучи забрала документи – не могла продовжувати навчання, бо не мала що їсти. Аби не втратити рік, пішла в Глухівський вчительський інститут - і її прийняли.

Про Нововолинськ, який став для Віри Василівни дорогим, вона залюбки написала сама:
„МОЄ РІДНЕ МІСТО
Радість і гордість відчуваю, коли іду вулицями Нововолинська. Вони чисті, з красивими новобудовами, гарно оформлені вітрини магазинів, квітники й зелені насадження, серед яких символи міста – каштани та стрункі ялини. Милуюся цією красою. А на думку спливають спогади про пережите й побачене за 60 років. Мені було 22, коли вирушила на Волинь. Молодь їхала на будівництво шахт із усієї країни. Місто народжувалося. Першими споруджували фінські будинки та барачного типу. Спостерігала, як прокладали першу водно-каналізаційну мережу, закладали фундаменти багатоповерхових будинків, геологи досліджували запаси вугілля. А навкруги – картопляне поле, латки городів і де-не-де – сільські хатини з великими садами. Як на свідків минулого, і тепер натрапляємо на поодинокі вишеньки та яблуні...
Важко було. Не вистачало житла. У фінському будиночку в кожній із кімнат жило по сім’ї. Не було лікарні, школи, дитсадка. Замість магазину – будка, в яку хліб привозили з Володимир-Волинського по ґрунтовій дорозі через села, бо шосейної ще не було.
Першу лікарню розмістили в бараку, де зараз друкарня біля міського ринку. (Назву зупинки біля неї водії громадського пасажирського транспорту і досі за традицією оголошують як „Редакція”. Старші покоління нововолинців пам’ятають, що там якийсь час розміщувалася також редакція міської газети під назвою "Шахтар Волині". Нині редакція часопису „Наше місто” знаходиться в приміщенні міськвиконкому, що на проспекті Дружби, 27. Кор.).
У ті роки хворі відчули справжню радість, коли прибув лікар-хірург Юрій Миколайович Мохнюк. Маю на увазі й себе, адже була однією з перших його пацієнток – мене він оперував. Коли лікарню перемістили, цей барак використали під пологове відділення (в ньому я народжувала свого сина і своїм життям завдячую першому гінекологу Андрію Миколайовичу Яремчуку), а перші нововолинці з'являлися на світ у фінському будинку на вулиці Кобзаря (поблизу стадіону). Перший зубний лікар Дмитро Семенович Підсадний приймав пацієнтів у фінському будинку на вул. Піонерській, а його дружина фармацевт Надія Михайлівна працювала в першій аптеці.
Перша в місті школа – російськомовна семирічка – знаходилася в бараку на території нинішнього військкомату. Класи – мало наповнені. Але на новобудову з’їжджалося чимало молоді, й чисельність учнів швидко зростала. Тож почалося спорудження нової російської школи №1 на проспекті Леніна (нині - №4 на бульварі Шевченка). А також будинків №3, №5 і дитячих ясел (так називали дитсадки) у Поштовому провулку (тоді – Червоному), де нині міський центр зайнятості.
Будівництво набирало швидких темпів. Ідеш вулицею і не зустрічаєш людей старшого віку, одна молодь, яка з’їхалася звідусіль. Роки повоєнні, всім було важко, але працювали старанно, були такі веселі, робота кипіла. Житла бракувало, тож будували його з піднесенням і натхненням та раділи, що трудяться на молодіжній комсомольській будові.
Вчителювати в Нововолинську я почала з 1952 року саме в цій першій семирічці, тож довелося пристосовуватися викладати математику російською мовою. І вже наступного року російські класи перевели в нову школу під №1, а в нашій, якій дали №2, лишили українські класи й поповнили дітьми з навколишніх сіл, а директором призначили Ларису Іллівну Панасюк. Незабаром здали приміщення ще однієї школи на вул. Нововолинській поруч із міський відділом міліції та присвоїли №2 й перевели туди наші класи (згодом школа отримала №7).
Радісною була звістка про чергове переведення в нову школу № 2, пізніше - №6 на проспекті Леніна (директором призначили Миколу Костянтиновича Дудіна). Приміщення - з усіма зручностями: спортивним та актовим залами, роздягальнею, просторими класами. Це переселення педагогів та учнів перетворилося на святкову ходу Шахтарською вулицею під музику духового оркестру.
Нове переформування класів відбулося в 1963 році, коли здали школу №3 і перевели туди частину учнів.
...Мені пощастило. Мала кімнатку у фінському будинку на „Сахаліні” (так називають і досі цей район Нововолинська), де проживали ще три сім’ї. Мирилися. На одній плиті по черзі готували обід. Іду до школи через городи вузенькою стежкою. Кругом поле. Не думала тоді, що воно перетвориться на центр міста і я буду прогулюватися красивим районом із лікарняним містечком, школами №1 і №3, проспектами й бульваром із безліччю магазинів, офіційних установ, Палацом культури на красивій центральній площі.
А в ті роки раділа, коли споруджували один за одним житлові багатоповерхівки, дитячу поліклініку, дитсадки, драматичний театр. Не забули і про зону відпочинку. Усі небайдужі обговорювали питання, що більше личитиме молодому місту – озеро чи парк на місці виярку, який тягнувся від школи №1 (нині колегіум) аж до Низкинич. Вирішили посадити парк. Брали участь усі школи, організації, підприємства. Ми із завзяттям копали ями рівненькими рядами, під лінійку. Приходять фахівці з озеленення і всі наші старання зводять нанівець однією фразою: „Це ж не буде фруктовий сад!” Взялися засипати ті ями й копати інші, щоб висаджувати дерева то групками, то хаотично...
Зелені насадження на всіх вулицях міста і прибирання навесні та восени – теж було справою шкільних колективів, як і допомагати колгоспам обробляти буряки. Як тільки свято Пасхи чи інше – у школах недільник.
Помолоділо за останні роки місто. З кожним днем стають красивішими його вулиці, площі. Впорядковуються будинки. Від щирого серця висловлюю вдячність усім трудівникам Нововолинська і міській владі за їхню наполегливу працю”.