З чим довелося зустрітися спекотного літа 1942 року і що потім пережити нововолинцю Михайлу Андрійовичу Сізову – достойно фабули пригод­ниць­кого роману, серіалу на тему минулої війни. Це змогли описати Костянтин Симонов, Борис По­левой, Борис Васильєв, ті, хто йшов дорогами війни у солдатсь­кій чи офіцерській шинелі. Це доля мільйонів, які віддали життя, одному судилося піти в першу атаку в першому бою загинути, іншому – дійти до Берлі­на, третьо­му – відчути і отримати пекучість важкого поранення. Це доля мільйонів, які відстояли, вибо­роли нашу перемогу, наш сьогод­нішній мирний день. Про сотні з них написані книги, зняті філь­ми, а мільйони ще чекають на своє визнання.

    Що творилося у юначій душі 18-річного Михайла Сізова, сільського юнака, з травня по жовтень 1941 року? Разом із своїм класом готуються до випускного вечора. І тут для багатьох старших односельчан страшна звістка – війна. А вони, молоді, ще всього не усвідомлю­вали. Михайло повертається з випуск­ного, а вдома плач – тато вже отримав повістку.

     Що творилося у душі юнака у жовтні 1941-го, коли в один день він отримує повістку з військкомату і приходить похоронка на тата. Далі все сплелося в один день.

     Перші дні служби, формування в Саратові військової частини, навчання і - попереду трагедія весни 1942 року біля Харкова, Курська і Оскола. Невдачі, непродумані дії командування, перше бойове хрещення, важкі оборонні бої та оточення. Тоді Червона Армія внаслідок диктаторсь­ких вказівок Сталіна і невдалих дій вищого військового командування потерпіла важку поразку від гітлерівців. А це – тисячі полеглих, тисячі полонених. Потрапив у полон і боєць Михайло Сізов. Але, напевно, Бог і те, що мама пере­хрестила, коли йшов на фронт, допо­могли йому, оберігали життя. Разом із тисячами військово­полонених фашис­ти заганяють у вагони по 250 чоловік і поїзд прямує на захід. Юнак був сприт­ний, і не під­давався розпачу. Тому в нічну пору разом із товаришем ви­бирається через люк і стрибає з потяга. Це трапилось неподалік Рівного. На щастя, тільки під час стрибка отри­мали невеликі травми. А що робити далі, куди йти? Зберігаючи певну конспірацію, оминаючи дороги, вийшли на один із поліських хуторів, де їх переодягнули, дали продуктів і вказали шлях до лінії фронту. А в 42-му році це була важка небезпечна дорога. У Здолбунові двох юнаків перепинили місцеві поліцаї і відправили в жандар­мерію. Після допитів повірили, що хлопці вчилися в Рівному в училищі, а зараз повер­таються у рідну Дніпропетровську область. Але поліцаї наказали лишатися в Здолбунові й направили їх на буді­вельні роботи. Зрозуміло, що вчорашні бійці Червоної Армії, які вже за кілька місяців і пороху понюхали, і знали, що таке смерть, і відчули на собі важкий удар фашистського приклада, почали шукати зв’язки з партизанами.

     Михайла Сізова виділили місцеві під­пільники і після певних перевірок поча­ли давати завдання, щоб він у жандар­мерії вивідував інформацію. Але хло­пець рвався у бій і через місяць-другий його вже переправляють в Шепетівку, а в березні 1943 року Ми­хайло Сізов – партизан з’єднання Героя Радянського Союзу О. Федо­рова.

    У з’єднанні відразу помітили коман­дир­ські навики, бойовий досвід Михай­ла, призначили команди­ром відділення, згодом взводу. Став підривником, а оскільки партизанська війна - це в знач­ній мірі рейкова війна, то наступний етап його бойової діяльності – рейди на залізницю і підриви фашистських поїздів. До сьогодні у пам’яті ветерана квітень 1944 року, коли вони на Рів­ненщині зустріли передові частини Радянської Армії. Попереду було форму­вання спецпідрозділу, яке закидали у Чехосло­ваччину, але на Михайла Андрійовича чекала вже інша доля – кілька років служив у право­охоронних органах, а з 1950 року він став ново­волинцем. Будував шахти, місто, яке йому стало рідним, трудився кріпиль­ником на шахті. Як зізнався, вдячний долі, що вона була до нього прихильною, провела через пекельні випробування. Радіє з того, що вже зустрічає 65-ту мирну весну.