У класі тиша. Іде урок. Незвичайний урок. Біля дошки - два ветерани. За партами учні 9-В і 8-А класів СЗШ № 4, а на пожовклих фотографіях молодість і юність з іскорками в очах, з надіями і мріями. Їм було по чотирнадцять, коли розпочалася війна, й підлітки з захопленням слухають ветеранів Великої Вітчизняної.

     Війна була довга і жорстока, без права на перерву. Дні і ночі, мороз і сонце, голод і хо­лод. Дорогою ціною далась перемога: за­губленими життями, втраченим дитинством, сльозами матерів. Потом і кров’ю вкривалася земля. Стогнала і ревіла під градом куль і бомб, прогиналась під важким чоботом ворога і тяжкою ходою танків. Жорстокі бої йшли на передовій, завмерло життя і тліло існування на окупованих територіях, кипіла ро­бота і боротьба за волю в тилу ворога. Віра в перемогу вела молодих і юних, незрілих і сильних духом у бій за життя на вільній землі, на землі без війни, на подвиг в ім’я Вітчизни.

   Так за п’ять днів до свого сімнадцятиліття Бусловський Василь Матвійович із міста Бєлгород був призваний до лав Радянської Армії у квітні 1943 року. Його рідний край вже не топтав ворог, по всіх фронтах йшли наступальні операції. Василь Матвійович потрапляє у 35 окремий зенітно-прожектор­ний батальйон (командир роти Макаренко) зв’язковим. Разом із товаришем із автома­тами на плечах, котушками, телефонами тягнули лінії передач, налагоджували зв’язок, допомагали дівчатам-зенітницям керувати важкою і відповідальною технікою. Зі спо­га­дів: «…ми повинні були виявити марку лі­та­ка, висоту та швидкість його, кількість во­ро­жих одиниць, помітити прожекторами і швид­ко збити…». Так солдат пройшов від Харків­щини до Відня, воював на землях Рівненщини, усієї Волинської області, Львів­щини. Пере­могу зустрів у м. Будапешт.

     Але на цьому служба не закінчилася. Після проголошення капітуляції батальйон знову пе­ре­формували й направили на постійне місце перебування у м.Володимир-Волин­ський. Василеві Матвійовичу ще випала честь охороняти учасників Кримської конфе­ренції.

    До 1950 року прослужив у військовій частині, а з початком відкриття шахт демо­білізувався, почав працювати механіза­тор­ом, будувати дороги в Нововолинську та поблизу. Першу бурову установку сучасного типу в шахтарське містечко передали із Моск­ви. І бригада Василя Матвійовича з великим бажанням взялася за впровадження нових технологій. Успішно здавши екзамен з екс­плуа­тації техніки, поїхали бурити вишки на схід України (Першотравень, Дніпро­пе­тровськ, Павлоград-вугілля). Із 1950 по 1979 рр. побувала бригада на всіх землях Радян­ського Союзу, де потрібна була бурова техні­ка. Згадує ветеран, що радо їх зустрічали на чужині, але рідна земля завжди чекала їхнього повернення.

    Нині Бусловський В.М. проживає не­подалік від нашої школи, підтримує тісний зв’язок із бойовими товаришами, спілкується з молоддю, часто згадує події тих років.

    Із неприхованою цікавістю слухали шко­лярі спогади ветерана Тихого Василя Якови­ча, за плечима якого чотири роки стройової служби і чотири роки роботи у штабі. Вразив учнів молодечим азартом, нескінченою енер­гій­ністю і рухливістю, радо відповідав на запитання.

    Василь Якович ровесник нашої шко­ли, працював бухгалтером до травня 1955 року. Крокуючи коридорами, при­­гадував шкільні кабінети, людей, з якими навчався і працював. Показав фотографії учнів перших випусків Но­во­волинської середньої школи робіт­ничої молоді, згадав перших дирек­торів - Харченка Миколу Гавриловича та Кратанчука Григорія Олексійовича.

   Йому теж було чотирнадцять на по­чаток війни. Призивався на військову службу 10 грудня 1944 року із Харків­ської області. Відразу з молодими сол­да­тами був відправлений у Челябін­ський навчальний заклад, де проходив військову підготовку.

   1 травня 1945 року ешелоном із 52 вагонів усе військове училище було переведено за наказом на службу в район оз. Байкал. Перемога мала б зупинити усі військові дії, але для Василя Яковича служба тільки розпочалася. Це була війна з Японією, яка теж несла людські втрати, розруху і хаос. Військова промисловість розви­валася швид­кими темпами, формувалися фронти, вра­ховуючи досвід попередніх перемог і поразок.

   Проникливі спогади ветеранів глибоко западали у душі школярів, дитячий погляд зупинявся на кожній фотографії. На них завмерли образи, молоді обличчя, обпалені сонцем і холодом. Учні не один раз пере­читували зворушливі написи на звороті світлин.

   Що думав кожен із них, невідомо нікому, але дослівні перекази історій ветеранів я чула наступного дня. Навіть інтонацію мови учні не змінили. Це ще один доказ того, що без минулого немає майбутнього.

   У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу буття, опорні точки їхньої історії, підгрунтя історичної пам’яті і національної гордості. Для нас, прий­дешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде перемога у Великій Вітчизняній війні.